Найхолодніша зима десятиліття та щоденні удари по об’єктах відновлення поставили українську енергетику в умови надзвичайного випробування. Чому радянська техніка не витримує морозів, чи здатні бетонні «панцирі» повністю захистити трансформатори та чому державні програми енергоефективності сьогодні нагадують «укол, щоб не боліло», а не системне лікування?

Експерт  з енергоефективності та відновлювальних джерел енергії Дмитро Сакалюк аналізує причини нинішнього дефіциту та пояснює, чому порятунок енергосистеми — у ресурсах, що лежать у нас під ногами.

Матеріал подано прямою мовою експерта.

Дмитро Сакалюк — експерт з енергоефективності та відновлюваних джерел енергії з 15-річним стажем.

Координував проєкти з енергоавтономності критичної інфраструктури у 50+ громадах, консультував 100 українських муніципалітетів у співпраці з міжнародними організаціями.

Спеціаліст із впровадження сонячної генерації та створення систем енергоменеджменту на місцевому рівні.

Як «старі машини» та холод впливають на дефіцит електроенергії

До воєнних загроз цього року додався ще один суворий іспит – природа. Ми переживаємо чи не найхолоднішу зиму за останні 14 років: з аномальними морозами до -30 та затяжними хуртовинами, яких ми не бачили з 2012-го. 

Навіть у мирний час за такої погоди наша енергосистема працювала б на межі. Більшість мереж – це «старі машини» віком понад 50 років. Як би ретельно їх не латали, але метал і автоматика не витримують екстремальних навантажень і просто виходять з ладу від старості та холоду.

Проте цьогоріч ситуація стала критичною через «ефект накладання». 

Крім морозів, ми зіткнулися з найінтенсивнішою хвилею обстрілів за весь час великої війни – ворог атакував по енергооб’єктах щодня протягом двох тижнів без жодної перерви. 

Їхня тактика стала ще підступнішою: вони не дають нам і двох днів на відновлення, завдаючи повторних ударів по тих самих точках, щойно там починаються ремонтні роботи.

Таким чином, поєднання зношеної радянської інфраструктури, лютих морозів та нещадних щоденних обстрілів створило «ідеальний шторм», який і визначає сьогоднішню важку реальність української енергетики.

Бетонні укриття: не магічний щит, а необхідний рівень виживання 

За словами фахівців, які безпосередньо проєктують та зводять бетонні «панцирі» – наявність захисту різко знижує масштаби руйнувань. 

Навіть якщо об’єкт зазнає атаки, кількість пошкоджених елементів є значно меншою, що дозволяє енергетикам відновлювати постачання в рази швидше. 

Проте ми маємо бути реалістами: стовідсоткового захисту не існує. Можна залити обладнання глибоко під землю під товсту бетонну «шапку», але будь-яка інженерна споруда потребує «дихання» – технологічних отворів, вентиляції та дверей для обслуговування персоналом.

Бувають випадки, коли бетонна конструкція витримує десятки влучань, але один «Шахед» чи ракета зі ста залітає точно в технологічний отвір або двері. 

Бетонні укриття – це не магічний щит, що зводить ризики до нуля, але це критично важливий елемент пасивного захисту, який дає системі шанс вистояти там, де без нього була б повна руїна.

Вплив промислових акумуляторів на державну енергосистему це як «середня температура по лікарні» 

Питання промислових акумуляторів в Україні сьогодні оповите термінологічною плутаниною. Для когось «промисловий» рівень починається з 10 кВт, для когось – від мегавата. 

Але якщо говорити про реальний вплив на державну енергосистему, то він наразі є мізерним. Це як «середня температура по лікарні»: у морзі +2, у пологовому – +28, а в середньому – +18, які насправді не відображають реальності жодного з відділень. 

На сьогодні частка акумуляторних потужностей в Україні настільки мала, що вони просто не здатні збалансувати загальнонаціональну мережу.

Проте ми маємо унікальні «природні акумулятори» – гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС). Це справжні топ-накопичувачі, що працюють за простим, але геніальним принципом: коли вночі атомні станції виробляють надлишок енергії, яку нікуди подіти, ГАЕС використовують її, щоб закачати воду в горішній басейн. 

У пікові години споживання цю воду скидають на турбіни, повертаючи енергію в систему. На жаль, ворог це розуміє і системно б’є по наших ГАЕС на Дністрі та в Київській області, суттєво обмежуючи їхній потенціал.

Майбутнє – за розподіленою генерацією та локальними рішеннями. 

Проєкти зі встановлення акумуляторів безпосередньо в лікарнях чи на водоканалах дозволяють критичній інфраструктурі певний час працювати автономно, без «розетки». 

Чи може ціла область, наприклад Рівненська, стати автономним «енергоостровом» завдяки накопичувачам? Технічно – це можливо. Але на практиці це вимагає «полів» акумуляторів, колосальних інвестицій та вирішення питання ресурсної залежності від виробників компонентів. 

Державні програми з енергоефективності: «укол, щоб не боліло», а не системне лікування 

Державні програми з енергоефективності сьогодні залишаються точковими та формальними, не перетворюючись на масовий рух. Це лише «укол, щоб не боліло», а не системне лікування. 

Головна причина – критичний брак фінансування, адже в пріоритеті армія та соціальна підтримка, тому на енергомодернізацію виділяють копійки від реальної потреби.

Друга перешкода: бюрократія та невідповідність програм реальності, особливо для ОСББ. 

Навіть пільгові кредити для приватних осіб часто недоступні: пенсіонери чи люди з низьким доходом не можуть підтвердити платоспроможність у банку. 

Крім того, часто трапляється ситуація, коли людина відповідає всім критеріям, але банк відмовляє, бо держава фізично не перерахувала гроші на програму. Як наслідок, ці інструменти існують лише на папері, але не змінюють енергосистему в цілому.

Дрова, сонце та відходи олії 

Ефективна енергетика громади базується на диверсифікації: не можна залежати лише від одного ресурсу. 

Сонячні станції зараз найпопулярніші, бо мають низький поріг входу – інвестиція від 5 тисяч доларів уже дозволяє громаді почати шлях до автономії. Це набагато простіше й дешевше за вітряки. 

Головне – комбінувати джерела: сонце, дрова, біопаливо та акумулятори. Якщо зникне електрика, підстрахує інший ресурс.

Кожна громада має використовувати те, що є під ногами: лісові райони – дерево, аграрні – відходи сільгоспвиробництва чи переробки олії. Місцеве паливо неможливо знищити дистанційно, і воно завжди поруч.

Проте успіх залежить від реальної стратегії, а не формального папірця «для галочки» чи гранту. 

Стратегія – це мапа, яка не дає хаотично кидатися від електрокотлів до дров’яних щоразу, як змінюється політика. Прикладом є Житомир, де завдяки десятиліттю планування тепер набагато краще балансують систему.

Сонячна генерація з накопичувачами — це реальний шлях. Наприклад, 5 мегаватів, збудованих Екоклубом, можуть забезпечити ціле селище. 

Але треба пам’ятати про обмеження: сонце не світить вночі, а хмари змушують генерацію різко стрибати.

 Атомна енергія лише здається дешевою, бо в тариф не закладають трильйонні витрати на майбутнє закриття станцій. 

Гідроенергетика теж страждає від обміління річок. Саме тому вихід не в одній «ідеальній» технології, а в розумному поєднанні багатьох місцевих джерел.